Сьогодні: «Скажітє, пожалуйста, как проєхать…». Я зразу відчув, що паляницею і не пахне і в очі йому: «Ти що, мос…ль?»

Ігор Блошко

Сьогодні, ось біля цього бігборду, стою на узбіччі, спілкуюсь з друзями. Поряд зупиняється автомобіль, підходить до нас чоловік, років, біля 60-ти, і ввічливо запитує:
— Скажітє, пожалуйста, как проєхать на уліцу (такую-то)

Я відразу почув, що мова не просто російська, а наскрізь пропитана московією. Тут паляницею і не пахне. Друзі ще нічого не встигли відповісти, а я йому в очі:
— Ти що, мос…ль?

Очі у дядька заблищали, побігли навколо, неначе у пошуках допомоги. Зупинилися на дівчині, яка стояла з нами, мовби у зверненні за порятунком від двох бандерівців. Відразу питанням на питання:
— А чьто біть будєтє?
— Та ні, — заспокоюю переляканого, — допоможемо Вам знайти вулицю, яку шукаєте.

Очі і м’язи обличчя мос…ля трішки виправили вираз на людьский. І як кажуть про отой жіночий орган, який падає від переляку, почав повільно підніматися. В надії на підтримку, від нашої дівчини, не знаючи, що вона бандерівка ще та, продовжив розмову в її бік:
— Я свой, із Ачакова, правда паслєднєє врємя жіву в Расіі. У мєня в Ачаковє атєц пахаронєн. Ваєвал на вайнє. (Так, маємо таке місто Очаків)

Нам взагалі було не цікава його ода, однак ніхто з нас не відмовлявся допомогти йому у пошуці дороги. Вулицю, яку він назвав ніхто з нас трьох не знав, якась маленька і маловідома. Кожен перебирав звилини в голові, щоб згадати де така розташована. Я поліз у свою автівку до навігатора, бо цей «хахол» показував свій смартфон і скаржився, що Гугл-карта не помічниця. Поки налаштовував пошук, слухав продовження розмови від гостя:
— Раділся в Ачакове, а кагда прізвалі в армію, папал на Камчатку, так і астался там жіть.

Мій товариш, Владимир Иванов, зупиняє його розповідь питанням:
— А ну скажи, тільки чесно…, — тут у гостя знову падає, так би мовити жіночий орган, в очікуванні вбивчого питання. А дружбан про звичайне, про камчатське:
— Браконьєрнічал? Червоною іркою барижнічав?

Його посмішка дала зрозуміти, що не такого простого питання він очікував і на радостях відповів:
— Канечна браканьєрнічал, тут скривать не буду, чьто біло, то біло.

Ага, подумав я зі своєю ментівською натурою, упіймавши його за слово, значить є що приховувати, якщо «тут скривать нє буду». Зараз запитаю про що ви всі за порєбріком сильно любите чути)

Поки шукав на навігаторі, запропонували йому подзвонити тій людині, до кого він їхав, щоб особисто поспілкуватися та допомогти знайти дорогу. Із розмови по телефону зрозуміли, що від зоопарку гостю потрібно їхати на Намив. Детально на російській мові розповіли йому шлях руху, на якому свілтофорі куди повернути. Кажу:
— А у тому мікрорайоні можете запитати знову, місцеві повинні знати таку вулицю. Вони Вам допоможуть на місці.

Аж тут у співрозмовника виникло логічне запитання, у передчутті майбутньої подібної допомоги:
— А как ви апрєділілі, что я із Расіі, нєужелі мой акцент атлічаєтся от вашего, здесь многіє гаварят на руском?
Ми дружньо посміялися. Кажу йому:
— Ну вас на хуй зі своїм парєбріком, ґеканням і чьтоканням). Не зовсім він зрозумів відповідь і спробував направитись до своєї автівки.
— Стій, — кажу дядку. Не можу пригодника відпустити без особливого питання та його відповіді. Прищурившись і дивлячись в очі, з суворим поглядом питаю:
— А ну ка скажи, Путін Хуйло?

Перекосило від запитання, напевно воно йому набридло від кожного українця.
— Ізвінітє рєбята, но я нє магу так сказать. Он всьотакі поднял Расію… Перебиваю і перепитую:
— З колін підняв?
— Да, — неначе відчув, що ми знаємо його відповідь.

Наш дружній голосний сміх дав зрозуміти йому, що насміхаємося неначе над дурнем.
— Їжджай з Богом. Нехай щастить і запам’ятай, що Путін таки Хуйло, колись ви це зрозумієте.

Згодом ми розійшлися по своїх справах. Їду за кермом і думаю собі. Через стільки смертей наших хлопців на Сході України, мені здавалося, що зустрівши будь-якого моск… чи каца… готовий буду на ньому відігратися, а тут, навпаки, допомогли дорогу знайти і без образ поспілкувалися. А що з цього раба взяти, він же не бойовик, який міг там воювати та і віку він похилого.

Не земляк він мені і не українець, хоч і народився тут. Але навіть без образливого спілкування цей дядько і сам зрозумів, що не браття ми росіянам і хто саме з нас старший. Колись його діти чи онуки побачать розвинену, квітучу Україну і пожалкують, що їх дід продовжив свій рід на Расіі. Не пощастило їм народитися в Україні, в Очакові, на березі Чорного моря. А зворотнього шляху не має. Мерзніть на Камчатці, жріть свою червону ірку разом з газом і нафтою. Обожнюйте свого пожиттєвого кагебешніка. А у нас не має царів.

Провинився — прогнали. Не виправдав надії — переобрали.

Світлина від Ігора Блошка.

Джерело

http://puer.org.ua/